Якщо ми хочемо те, чого в нас немає, значить потрібно йти в те, чого ми ще не робили.
Коли ми йдемо в нове, то й отримуємо щось нове: результат або досвід. А коли ми йдемо в старе, то отримуємо…
А ми хоч щось отримуємо? Хоча б досвід? — ні.
Досвід, він теж завжди новий.
Сказане зовсім не означає, що все наше існування має стати буйством неконтрольованої креативності. Не завжди потрібно винаходити велосипед, іноді його потрібно просто використовувати за призначенням: послідовно, а зовсім не креативно «крутячи педалі».
Нове, як правило, пов’язане з переходом на новий рівень у якомусь аспекті свого життя. Коли на поточному рівні взяти більше нічого.
А як же гроші? — запитаєте ви, — що ж, тепер, міняти місце роботи щодня?
Є таке відчуття: нудьга. Можливо, комусь знайоме. Робота є, гроші теж, але дедалі частіше виникає відчуття, що тягне: а навіщо мені все це треба? Причин у такого стану може бути багато, і не всі вони пов’язані з роботою. Але одна з них: це коли з дії йде радість. А радість іде, коли нашій душі в цій конкретній справі/стосунках/ситуації — більше нічого взяти. На цьому рівні екзистенціальної гри всі смачні «плюшки» закінчилися, досвід отримано, потрібно йти далі. А «далі» — це і є нове. Ось тільки інструкції для нього не написані. Точніше…
Ми самі і є інструкція від усього нового, з чим стикаємося в житті. Але читати її нам чомусь ніколи. «Як-небудь потім. Зараз потрібно встигнути і досягти успіху, наздогнати і перегнати… так що: потім… одного разу. А те, що нудьга — це нічого… буває, до неї можна звикнути».
У всього свої уроки. Десь ми вчимося сміливості йти в нове, десь послідовності та смиренності робити буденне. Усьому свій час і місце. Але в основі і того, і іншого має лежати знання себе і своїх цілей. І тоді буквально все стає можливістю, досягненням, досвідом…